Ольга Кобилянська прожила довге й насичене життя. «Боже, коли і який буде мій кінець?» – таким записом завершує Ольга свій щоденник. Це був час її життя, коли всі важливі творчі події лише набирали обертів. Вона вважала, що життя кожної людини залежить від долі, і це слово часто трапляється в її творах. Цікавий факт зазначає Кобилянська в одному зі своїх листів:

«Питаєте, коли я рождена. 24 листопада року 1863-го. Святкую, але день тих своїх уродин звичайно 27 листопада, бо десь я ще з-за молодих літ вичитала, що день 24 листопада – день недолі – от в тім і вся річ».

Навіть з року свого народження вона створила певну інтригу, назвавши коханню свого життя Осипові Маковеєві 1865-й. Коли він написав для першого всеукраїнського часопису «Літературно-науковий вістник» студію про її творчість, то вказав саме цей рік. Ольга Кобилянська просто хотіла бути майже ровесницею того, до кого мала найсильніші почуття…

 Ольга закінчила лише чотири класи «нормальної школи» в Кимполунзі. Там викладали лише німецькою мовою.

«Ми, шкільне «дівчурство», мали дуже добрі вчительки. Межи нами визначалася особливше одна, змадяризована словачка – пані Міллер», – так згадує про свою улюблену вчительку письменниця. Для Ольги вона стала навіть приятелькою поза межами навчального закладу: «Вона імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись у дискусії хоч би з ким». Ольга називала її «пані Сталь» і вважала себе «її вибранницею, з котрою вона любила ходити на довгі походи і захоплювати її своїм чудовим даром мови…». У повісті Кобилянської «Царівна» вчителька пані Міллер стала прообразом пані Марко.

Української мови юна Кобилянська навчалася у вчительки-українки протягом кількох місяців. Решта її знань – наполеглива самоосвіта. Практично всі україномовні книги, які читала Ольга, привозили додому її старші брати-гімназисти.

У часи Кобилянської слово «емансипація» було надзвичайно поширеним (з лат. emancipatio – звільнення від будь-якої залежності, обмежень) та означало боротьбу жінок за рівноправність із чоловіками. Емансипація могла виявлятися в зачісці, манері одягатися, захопленні новими поглядами на світ.

Ольга Кобилянська у багатьох своїх творах знайомить нас із вольовими жінками, які ставлять перед собою мету здобути освіту й забезпечувати власне становище. «Бути собі ціллю» прагне Наталка із повісті «Царівна». До слова, цей твір письменниця присвятила найважливішій жінці у своєму житті – матері Марії. «Я дуже багато читаю і хочу писати тільки для жінок» – так ще на початку своєї письменницької дороги вона сформулює власне творче кредо.

Мир – дуже важливе слово для Кобилянської, і вона точно знала йому ціну. Під час Першої світової її брати, Степан, Юліан і Олександр, були мобілізовані до австрійського війська. Кобилянська потерпала за долю Олександра, який тривалий час перебував у російському полоні в Петропавловську, не мала звісток від брата Степана…

Перо Ольги Кобилянської подарувало чимало творів антивоєнного спрямування – «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда», «Сниться», «Зійшов з розуму». Письменниця пише про війну, використовуючи народнопоетичні засоби: свист і шум куль порівнює з природними стихіями – градом, зливою, дощем. Ревіння, гуркіт бою на тлі заграви пожеж асоціює з пеклом. З особливою тугою пише про землі, знесилені боями: «По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають» (фрагмент із воєнного нарису «Сниться»).

Щемку фразу написала Кобилянська в листі до подруги Христі Алчевської: «Ми живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру».

Коханням усього життя Ольги Кобилянської став Осип Маковей, редактор газети «Буковина», літературний критик, поет і публіцист, перекладач. Письменниця познайомилась з ним у 1895 році. Йому було 28, а їй – 32.

«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. Часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза» – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей – бо вона не зробить Вам нічого злого», – пише Ольга в листі до Осипа. Письменниця жила в Чернівцях, Осип же приїхав до цього міста тимчасово, на посаду редактора, і згодом повернувся до Львова.

Ольга відверто пише про свої почуття в листах, називає Осипа «ведмедем», іноді ласкаво – «білим ведмедем». Вона запрошуватиме його якнайшвидше завітати в гості й забрати яблука, привезені з димківського саду «для нього». Запрошуватиме відвідати в товаристві Габсбурзьку гору і проситиме відповідати на її листи…

Кобилянська дуже сильно була закохана в цього незвичайного чоловіка, для якого найважливішою стала праця в українській літературі. Чи було це почуття взаємним? Осип Маковей захоплювався Кобилянською як письменницею, вона була його гарною літературною товаришкою, але він відмовлявся від її пропозиції поєднатися в подружжя.

А ось тепер відчуйте тональність листів Осипа до Ольги:

«А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас як найбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює…».

Прийомна донька Олена (Галюся) – в заміжжі Олена Панчук – мати Ігоря та Олега, яких бабуся Кобилянська навчала читати й писати, розповідала казки, а вони довіряли їй свої дитячі таємниці. Насправді Олена була рідною племінницею письменниці. Батько Олени – брат Ольги, який так і не одружився з пані за йменням Віргінія Лукашевич. Тож опіку над дівчинкою повністю взяла на себе родина Кобилянських.

Ольга любила театр і навіть брала участь у самодіяльному театрі в Кимполунзі.

В її житті був момент, коли наважилася стати акторкою – написала лист-прохання прийняти її в театральну трупу. Але, отримавши запрошення, побоялася сказати про це батькові. А його дозвіл – то була необхідна умова для прийняття. У щоденник вона тоді записала:

«…Я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру. Лист мій був дуже ввічливий, я написала, що не кидаю думки піти на сцену. Я багато, дуже багато втратила, що не пішла, але тепер учитимуся співу і колись таки поступлю до театру».

Згодом вона з усміхом і трепетом згадуватиме про цю свою юнацьку мрію. У Кимполунзі Ольга відвідувала різні театральні постановки. Коли стала знаною письменницею, у Чернівецькому театрі на її честь влаштовувалися ювілейні урочистості, а згодом театр було названо її ім’ям. Твори Кобилянської «Земля», «В неділю рано зілля копала…», «Апостол черні» згодом отримали ще й сценічне втілення.

Цитра – струнний щипковий інструмент, на якому Кобилянська вміла пречудово грати. При цьому створювала власні мелодії, а коли грала – заплющувала очі, віддаючись музиці вповні.

«Нині, по чотирьох місяцях, я знов взялася до цитри. Здивувались струни моїми руками і усміхнулись забутим звуком. Може, буду знов грати…» – писала Ольга в листі коханню свого життя Осипу Маковеєві.

Кобилянська була в захваті від гуцульської музики, а ще від пісень, які створювали «банди музик-циганів». Одного разу з нею трапилася історія, яку пізніше оповіла в листі до Осипа Маковея. Її вразив образ циганки з двома маленькими дівчатками, які прийшли до неї попросити милостиню («…циганка так покірно кланялася – з на грудях наложеними руками, так покірно, немовби в тій покорі лежала ціла її душа і ціла сила». Згодом письменниця написала новелу «Покора», яка дала назву окремій збірці прози, що побачила світ у Львові в 1899 році.

Цигани Раду, Мавра, її батько Андронаті – персонажі повісті Ольги Кобилянської «В неділю вранці зілля копала…». Тут письменниця запозичила легенду про циганів, «які не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з Божим дитятком і Йосифом, через це й змушені спокутувати свою вину – блукати світом.

Кобилянська була вправною господинею, мала чимало власних рецептів приготування і навіть правильного споживання страв, а ще суворо дотримувалась режиму харчування. Їжу їй доводилось готувати протягом всього життя для всієї великої родини. Часом у домі квартирували гімназисти, тож мусила опікуватись ще й ними.

На долю Кобилянської випали часи румунської окупації краю. Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року Буковина перебувала у складі Румунії до 28 червня 1940 року, – часу, коли в Чернівці увійшли радянські війська. У період Другої світової війни Румунія, яка була союзником гітлерівської Німеччини, вертається на Буковину. Румунська сигуранца (поліція) заводить справи на тих, хто співпрацює із радянським режимом. Звинуватити Ольгу Кобилянську було нескладно, зважаючи хоча б на той факт, що її оселю відвідували українські письменники з Києва, а твори активно з’являлися друком у найвідоміших на той час столичних видавництвах радянської України – Харкова й Києва.

На 78-річну Кобилянську було заведено окрему папку. Від арешту письменницю врятувала смерть – її не стало 21 березня 1942 року.

Сигуранца заборонила, щоб траурна процесія пройшла всією вулицею, названою в честь письменниці, а місцева преса відмовилася опублікувати повідомлення про смерть Кобилянської.

У невеликому посмертному оголошенні, видрукованому на маленькому аркуші, цензура у словосполученні «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Багато людей не змогли попрощатися з Кобилянською не тільки через те, що були затримані телеграми, які сповіщали про її кончину, а й через заборонений окупантами в’їзд до Чернівців.

Звичайно з її біографією та творами можете познайомитися в бібліотеці коледжу, а наразі пропонуємо короткий відеоролик, що присвячений цікавим фактам з  її життя: ВІДЕО

Використане джерело: https://osvitoria.media/experience/nerozgadana-olga-kobylyanska-10-faktiv-pro-pysmennytsyu-do-yiyi-dnya-narodzhennya/